Philosophy

ФІЛОСОФІЯ або любому́дрість

"Я є життя, що хоче жити поміж життям, що хоче жити"
"Добро - те, що служить збереженню та розвитку життя, зло є те, що знищує життя або перешкоджає йому"
© Альберт Швейцер.

Photo from WIKI

« Альберт Швейцер — чотириразовий доктор: філософії (докторська дисертація: «Філософія релігії Канта»; фундаментальні філософські праці: «Занепад і відродження культури. Філософія культури. Частина І.»; «Культура й етика. Філософія культури. Частина ІІ.»); теології; музикознавства й медицини. Тож усі його родичі (крім дружини) й знайомі були, як нині заведено говорити, у шоці, коли дізналися, що він їде до Французької Центральної Екваторіальної Африки (з 1960-го року — Габон) створювати «медичний центр лікування прокажених у містечку Ламбарені. Його дружина — Єлена Бреслау, з котрою вони прожили, як кажуть, душа в душу, сорок п’ять років, аж до її смерті, — підтримала його безумовно!»

Іоганн Готліб Фіхте стверджував "Яка людина, така й її філософія" і ця сторінка буде присвячена Альберту Швейцеру невипадково. З посиланням на джерело, ділимося з вами невеликою нотаткою про людину з напрочуд великою душею.

Photo by Filosofi

"Філософію [Альберт Швейцер] мав таку, що вона ніяк не обмежувала сенс життя людини тим, щоб «збудувати дім (власноруч, але — один?), посадити дерево (одне-єдине?) й виростити сина (тільки виростити? ким завгодно??)». Альберту Швейцеру — Людині й Філософу — цього певно було мало. А тому він зробив у житті набагато більше за «необхідний прожитковий мінімум». Багатства не нажив, зате отримав визнання. Сповна. І за те, що зробив, і за те, що сказав. Адже його слова ніколи не розходилися з його справами. Дозволимо собі висловити таку крамольну думку: головною філософською працею Альберта Швейцера слід вважати не його двотомну «Філософію культури», а його промову «Проблема миру в сучасному світі», виголошену ним на церемонії вручення йому Нобелівської премії миру в Осло 4 листопада 1954 року. Наводимо — тут і тепер — її фрагменти. Отже, читаємо: «Темою доповіді, котру мені належить зробити, приймаючи Нобелівську премію миру, я обрав проблему миру, якою вона постає перед нами сьогодні. Віддаючи перевагу вказаній проблемі, я тішу себе надією, що чиню в дусі поглядів і переконань великодушного фундатора високої премії, який ґрунтовно заглиблювався в цю проблему у тому вигляді, в якому вона існувала в його час, і сподівався, що його фонд буде стимулювати роздуми над можливостями сприяння справі миру. Дозвольте почати виступ характеристикою становища, котре постало внаслідок двох світових воєн, які залишилися позаду нас. У державних діячів, котрі шляхом переговорів, котрі слідували за кожною з обох воєн і формували нинішній світ, виявилася нещаслива рука. Вони не прагнули до створення умов, які б закладали підґрунтя майбутнього процвітання, а цікавилися передусім констатацією й фіксуванням висновків, котрі витікали з факту їхньої перемоги у війні. Та навіть найбільш благі їхні наміри все одно розходилися б з їхніми вчинками. Вони вважали себе виконавцями волі народів-переможців і не могли керуватися прагненнями до справедливого вирішення проблем. Вони були заклопотані тим, щоб не допустити здійснення найгірших вимог переможної народної волі. Крім того, їм доводилося витрачати чимало зусиль, домагаючись, щоб самі переможці робили необхідні взаємні поступки в тих випадках, коли розходилися їхні погляди й інтереси. Хистке становище відчувалося не лише переможеними, але й переможцями, воно безпосередньо пояснюється відсутністю належної поваги до даного історією, і тим самим — до справедливості й доцільності». Вже тут Альберт Швейцер ступає на небезпечну стежку протиставлення свого бачення миру в Світі сакральним канонам, котрі імперативно наказували: полюбити, як себе самого, саме «ближнього свого» й нічого не казали про «дального». Ортодоксальні трактувальники сакральних канонів прямо так і кажуть: ближній — це споріднений у крові одноплемінник і одновірець, і саме він-бо й заслуговує на нашу любов і турботу. Альберт Швейцер категорично не згоден з таким імперативом. Він виявляє вельми надлишкову скромність, коли заявляє: «Я усвідомлюю те, що, коли казав про проблему миру, то не сказав нічого принципово нового». Анітрохи. Адже це саме він першим відзначив, що націоналізм народів, котрі позбулися гніту колоніалізму, не менш небезпечний і загрозливий для світу, ніж націоналізм колишніх колонізаторів. Читаємо далі у Швейцера: «Будучи волею мас, народна воля не уникнула небезпеки непостійності, відхилення під впливом пристрастей від справжньої розумності й втрати необхідного відчуття відповідальності. Розгул націоналізму гіршого штибу ми бачили в обох світових війнах, і зараз він ще по праву може вважатися найбільшою перешкодою для взаєморозуміння, котре пробиває собі дорогу між народами. Не менш огидний націоналізм зустрічається в світі і за межами Європи, особливо поміж народами, котрі колись, у колоніальну епоху, жили під опікою білих, а зараз стали самостійними. Тут існує небезпека визнання наївного націоналізму цих народів як їхнього єдиного ідеалу. Але цей націоналізм підриває засади миру, що панував досі в деяких регіонах. І тут народи можуть подолати свій націоналізм лише через своє приєднання до гуманістичних цінностей.» Проте й на цьому своєму відкритті Альберт Швейцер не зупиняється. Адже далі він робить ще один прорив за межі загальновизнаного й загальноприйнятого: «Співчуття, в котрому закорінена етика, досягає необхідної глибини й широти лише в тому випадку, якщо поширюється не лише на людей, але й на все живе. Поруч з колишньою етикою, котрій не вистачало глибини, широти й переконання, підіймається і знаходить визнання "Етика благоговіння перед Життям". Чого більше у цих словах: розуму чи інтуїції? Мабуть, все ж таки, мудрості. Гуманіста, Філософа, Вченого. Котрі так щасливо знайшли свою єдність в одній Людині. Адже Альберт Швейцер геніально сказав: «Етика благоговіння перед життям живих істот», — оскільки життєтворчим і життєдайним є не лише те, що саме є формально живим. Кожен струмочок або річечка, що біжать і дзюрчать по камінцях, або ж просто струменять поміж своїми берегами, несуть собою й у собі життя живому. Сніжно-крижані укривала вершин — як альпійських, кавказьких, гімалайських, як крижаний покрив обох полюсів нашої, — на жаль! — такої вразливої планети, нібито неживі, але щойно ми їх вб’ємо, мало не здасться нікому. Всьому поки що живому. Етика благоговіння перед життям, долучена до Життя Людського Альбертом Швейцером, за суттю своєю — заклик. До всіх нас, до людей. Образно кажучи, його можна було б сформулювати так: «Не пиляйте бомбу, на котрій сидите, адже від результату вашого пиляння постраждаєте не лише ви, але й багато інших, ніяким чином не причетних до вашої дурості». Як лікар Альберт Швейцер заживлював рани на тілі й виліковував захворювання в організмі живих істот. Як філософ — намагався допомогти людям зцілитися від хвороб їхнього розуму й совісті."

Борис Поломошнов. "Альберт Швейцер — Добрий Лікар", електронна книга. Мультимедійне видавництво Стрельбицького.